avangard-pressa.ru

Палац княгині фон шруботяг 2 - Политология

- Не розумію, чому?

- Та тому, що оглядаючи чиюсь творчість, наприклад Шевченка, ви маєте перед собою лише ті твори, які вам відомі.

- Звичайно, так воно і є. А хіба може бути інакше?

- Може. Адже це не означає, що коли вам щось не відоме, то його не існує?

- Ви хочете сказати, що вам відомі якісь твори
Шевченка, які досі вважались загубленими?

- Саме так, шановний добродію. У моїй книгозбірні
знаходиться безліч загублених творів. Адже велика їх
кількість потрапила в архіви таємної поліції, а згодом в
архіви НКВД і КҐБ. А звідти - на сміттярку. Таким чином,
у нас зберігаються твори геть усіх репресованих
письменників. А серед них немало таких, про які ви і не
чули.

Пан Пупс просто не міг стримати своєї невимовної втіхи. Бачив, який ошелешений цими новинами його гість, і охоче підкидав жару:

- Маємо тут поеми Опанаса Лобисевича, прозу
Віктора Забіли, другу частину «Вальдшнепів» Миколи
Хвильового, невідомі щоденники Шевченка і Панька
Куліша... А ще другий том «Мертвих душ» Гоголя і його
ранню повість «Брати Твердиславичі». Але найцікавіше
те, що повість ця писана українською мовою! А скільки в
нас розкішних творів середньовіччя! Аж дванадцять
нікому невідомих літописів! Це вам не фікція на зразок
«Велесової Книги». Ми володіємо оригіналами. Маємо
не тільки вірші Івана Мазепи, але і його роман писаний
французькою мовою. Маємо кілька історичних трагедій
Пилипа Орлика... Рукописи Марусі Чурай...

- Та це ж просто сенсація! - не втримався Бумблякевич.
- І ви такі цінності тримаєте в таємниці?

- Ми не можемо ризикувати. Доки Україна
знаходиться під постійною загрозою ззовні і зсередини,
доки її політичне становище непевне і хистке, ми не
вийдемо з запілля. Тільки могутня держава забезпечить
надійне зберігання цих скарбів... А поки що ми вже чимало
літ займаємося порятунком української літератури. Наші
аґенти їздили навіть на Соловки, проникали в святая
святих каґебістських архівів і викрадали звідти
рукописи... Маємо не відомі нікому поезії Драй-Хмари,
Зерова, Свідзинського, Плужника, Дмитра Тася, Вероніки
Черняхівської... Але то я називаю імена відомі, а ось що
вам, скажімо, говорить ім'я князя Северина Сапіги?

- Боюся, нічого, - Бумблякевич зробив розумне лице і зморщив чоло.

- Ага! Бачите! А це унікальна людина. Він зібрав сотню добровольців і вступив до армії Наполеона з тим, щоби схилити його до походу на Україну. Він таки зумів зацікавити імператора, але, на жаль, фортуна від них одвернулася. Після цього Северин оселився на своїх добрах на Волині й займався вже тільки літературою. Але у 1830 році, в час польського повстання проти москалів, знову зібрав свій загін і загинув під Остроленкою в бою з москалями. Сталося це 26 травня 1831 року.

Погляд Бумблякевича впав на товстий червоний манускрипт.

- А що в цій книзі?

- О, тут чи не найголовніший твір пана Сапіги -«Мандрівка довкола борщу».

- Борщу? - перепитав Бумблякевич, гадаючи, що не дочув.

- Авжеж, саме борщу. Борщ - се наш український тотем, якому ми повинні молитися і складати пожертви. Борщ - се символ світобудови, се Сонце, Місяць і Зорі, Небо і Земля, води і суходоли... Борщ - се наша

українська кров. Темно-червона, хмільна і кипуча. Борщ тече в наших жилах, борщ вирує і яріє. На борщі виросла козацька нація, на борщі вона приймала присягу. Отже, пан Сапіга в цій книзі, котра має стати поряд із «Кобзарем» й «Енеїдою», описав свою подорож до сутности борщу, проник до самих його глибин, дослідив кожну його складову частину, пірнув до самих первнів і видобув їх на поверхню. А головне - йому вдалося відкрити знову забутий нами перепис борщу.

- А хіба ми не знаємо, як його варити?

- Що ви? Хіба та юшка, якою ми дуримо свою національну пиху, варта називатися борщем? Ви собі гадаєте, що коли кинути до окропу буряки, то це вже борщ? Гай, гай... Не їли ви козацького борщу, то й не говоріть нічого. Козацький, або ж половецький борщ -наша ритуальна страва. її згадує ще Пріск у своєму описі мандрівки до краю гунів. Але після зруйнування Січі перепис цей було надійно поховано в непам'ять.

- А знаєте, я й раніше відчував до борщу якусь неусвідомлену повагу, - сказав Бумблякевич. - Пам'ятаю ще малим, дідусь, аби приохотити мене з'їсти цілу миску, розповідав при цьому байку, що нібито оце переді мною не просто борщ, а ціле море... 1 на дні - кораблі-потопельці... Я їв те море, аби хутше дістатися дна і вирятувати кораблі...

- О! Бачите! А скажу вам, що десь на північ звідси знаходиться Море Борщів. Я не знаю, чи се справді так, бо ніколи не мандрував сміттяркою. Надто вже багато часу відбирає книгозбірня. Може, це тільки місцева леґенда. До речі, ваша Мальва Ланда дуже хоче податися туди.

- В те море?

- А так. її завше вабило все чудесне і незвідане. До того ж, якраз вона і досліджує творчість Северина Сапіги. Завтра на бенкеті мають подавати борщ, котрий зварить Мальва за козацьким переписом.

- Цікаво мені, чи Мальва друкувала свої вірші вже тут, на сміттярці?

- Ні. Займається виїмково наукою.

- І зовсім не пише віршів?

- Знаєте, пане Бумблякевич, я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі - поезія.

- То, по-вашому, віршувати мають самі-но шкапи?

- Вважаю, що так. Якщо котрась гарненька дівчина захоче, аби її поезії сприймалися серйозно, то єдиний спосіб на те - відрізати собі носа. Інакше кожен мужчина вбачатиме у вислуховуванні її віршів лише добрий засіб для спокушення. Тверезо можна слухати вірші тільки якої-небудь сірої пташечки, а коли на вас дивиться витончене личко з великими очима, коли ви помічаєте хвилювання персів і круті вигинисті стегна - о, тоді хіба до віршів? А зрештою, кому я все це говорю? Ви ж куди молодший за мене і мусите все це розуміти якнайкраще.

- Але, бачите, для мене Мальва Ланда щось більше за жінку... Я ніколи її не бачив і, можливо, тому став боготворити... І вірші її на мене справили якесь потойбічне враження... Інакше й не скажеш... Це щось незбагненне. Я читав багато поезій, і напевно кращих, але щоб на мене вони вплинули так, як Мальвині - цього зі мною не було...

Бумблякевич заплющився і прочитав з пам'яті:

Небо вечірнє темне й мовчазне

Плине поволі крізь мої очі,

І сонце, наче надія, гасне,

Топлячи тіло у ропу ночі.

Тінями тіней никають тіні,

В час такий простір робиться тлінню.

Хочеться нині в своєму тілі

Для себе самої скидатися тінню.

Прийду додому і чути хочу,

Як місяць сіє зорі у ситко,

/ небо плине крізь мої очі,

Наче крізь голку хтось тягне нитку.

- Це з цієї другої книжечки, - сказав Бумблякевич. -
А от послухайте, як проникливо вона передала душевний
стан людини, яка опинилася під совітською окупацією:

Коли прийти? Приходь, либонь, весною,

Бо нині бачиш - вечір і сльота,

Тумани, мов орли, над головою,

І я така похмура і не та.

І все навколо дике й непривітне,

Що в дощовій краплині нишкне страх.

Уже себе самих останні квіти

Слухняно розпинають на вітрах.

А дні такі бездонні і бездомні

Повз наші вікна линуть вдалину,

І кішкою набридливою втома

Своїм нявчанням хилить нас до сну.

І ти такий далекий і печальний,

Хоч я й покірно-тиха, як колись.

Побіля ніг твоє сумне мовчання,

Немов калюжі крові розлились.

Хай божевільний вечір диригує

Симфонією тиші і журби,

Та свічка щось уперто нам віщує

І радить мені більше не любить.

А ти приходь... та тільки не востаннє,

Руками посвіти собі в імлі.

Приходь в ту ніч, коли мене не стане,

Коли й тебе не буде на землі.

Транквіліон співчутливо зиркнув на Бумблякевича.

- Вам би слід було жити в ті часи, коли це писалося.
Ви ж бо відчуваєте якусь ностальгію, я це бачу. Я добре
ті часи пам'ятаю, але виріс із них вже настільки, що на
мене вони діють лише як теплий спомин. Принаймні мене
та поезія не розчулює. Вона надто чуттєва. А до того ж,

знаючи, що писала ті вірші Мальва, то, слухаючи їх, уявляю перед собою молоду жінку, котра граційно скидає сукню і гола-голіська заходить у ставок...

- Щоб я тріс, коли це з вами й справді не лучилося! Ви
бачили її!

Транквіліон сумно кивнув головою...

- То було вже давно... Я й справді якось випадково підгледів Мальву, коли вона купалася.

- Ви бачили все? - спитав Бумблякевич таким голосом, наче йшлося про зґвалтування його сестри.

- Я бачив її лише ззаду... Цього було доволі, щоби ніколи більше не сприймати серйозно її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім'я, то враз переді мною сходить, мов сонце, її пречиста дупця... - І, вловивши знервований погляд Бумблякевича, спитав: -Це нічого, що я вдався саме до такого терміну?

- Що ви маєте на увазі? - не збагнув Бумблякевич.

- Я застосував у даному контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжито було слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульгарне, це принаймні збуджує, а зад - це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях,

- «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми - українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця

- це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з

золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки - це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.

Цей Пупс все більше подобався Бумблякевичу.

- Ви справді мислите поетично, - сказав він. - Цікаво,
які ваші вірші.

Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:

Так ніхто не кохав через тисячі літ, Вже куди я не пхав - ти холодна, як лід. Дивні скарби свої ти мені розпростерла. Тільки вранці згадав, що ти вчора померла.

- Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів...

- Кий біс - на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все 'дно не міг видрукувати. От він і скористався.

- То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.

- Раніше я писав звичайну лірику.

- Прочитайте, - попросив Бумблякевич не без підступної гадки, що зачувши котрийсь давній вірш Пупса, безпомильно відгадає, хто саме з поетів криється у цій личині.

Пупс наморщив чоло, щось промурмотів і став деклямувати:

Я в день той по місту, мов привид блукав,

Із пам 'яті здерши кору,

їм 'я твоє згіркле у роті жував,

Неначе печінку сиру.

Було те ім 'я, мов п 'янливе вино,

Воно моя сіль і мій хліб.

Я брів і дивився в закрите вікно,

Як дивиться мертвий у гріб.

Був день без язиким, був сірим той день,

Неначе протерті штани.


Поніс мене вітер із листям вишень І десь між будинків зронив. Ти бачиш з вікна, як я гірко сміюсь, Підкравшись з-за рогу тихцем. О, прийде не раз ще до тебе Ісус З моїм посмутнілим лицем.

- Ви - Михайль! - вигукнув тремтячим голосом
Бумблякевич.

- Дайте спокій, - відмахнувся Пупс. - Це зараз не має жодного значення. Я тільки хочу сказати, що тепер чомусь мені багнеться всю цю поезію зґвалтувати, притому найбрутальнішим чином. Саме тепер, коли я припинив усі свої сексуальні поривання через похилий вік, мені багнеться чинити сексуальні надуживання на папері. В прозі це проявляється в диких сценах мордування і ґвалту. Я не можу писати цнотливо. Я задихаюся в усталених нормах української літератури. Мені хочеться підкласти під неї вибухівку, аби вся ця нефоремна споруда злетіла в повітря, і побудувати новий палац.

- Стривайте... ваші погляди мені добре знайомі... Вони близькі до тих, які висловлював Михайль Семенко. Признайтеся - це ви! І оце рідкісне слівце «багнеться»: «у ночі безмісячні темні самотні осінні замислені ночі... мені багнесь заплющити очі щоб тихо і мовчки страждати». Або вірш «Кондуктор»:

Багнеться бути кондуктором

На товарному потязі

В похмуру ніч

Темну ніч

Осінню дощову

Сидіти на тормозі

У колеусі

Зігнувшись і скупчившись

Дивитись у прірву рухливу...

- Дивитись у прірву рухливу... - підхопив Транквіліон
і продовжив:

Про дні що минули Що в серці зосталися Ясними плямами Про образи згодні Засну лі у грудях навіки Навіки Мріять Мріять Вдивляючись в сутінь.

- Ви Семенко! - зблиснув Бумблякевич очима, що
горіли від збудження.

Весь час, поки Транквіліон деклямував, він повторював за ним подумки кожне слово. Та щойно вірш закінчився, як Пупс знову прибрав того незворушного вигляду, за яким важко було розгадати, що в цей час у душі його коїться.

- Навіть не намагайтеся!..

- Ну, що ж тоді я запитаю в княгині. Вона ж таки повинна знати, хто ви насправді.

- Помиляєтесь. Це знав тільки покійний князь, який власне і сплянував мою втечу. А коли я кажу, що хочу підкласти вибухівку, то не для того, аби знищити, а щоби з тих самих цеглин скласти іншу будівлю. Себто на вершині не повинно бути місця для дутих авторитетів. Мусить відбутися переоцінка вартостей... Деколи я маю таке враження, що більша частина нашої літератури - це суцільне сюсюкання і загравання з народом. Народ хоче квашених огірків, а йому підкидають цукерочки. Народ хоче, аби йому дали по писку, а його пестять, мов малюка. Народ хоче, щоб його тицьнули носом у лайно, а його тицяють у пелюстки. І народ поволі дитиніє. Йому починає здаватися, що й справді уся його приваба - це дитяча безпосередність, лагідність, пісенність. І він, мов

юродивий, починає спочатку розцяцьковувати квіточками піч, потім і цілу хату, вбирається в квітчасту одіж і співає квітчасті пісні. Я не знаю більш збабілого народу, ніж наш.

- А як же козаки?

- Козаки - це колишні половці. Себто, зовсім інша раса. Так, це українці, але найвищої касти. Вони й антропологічно дуже відрізняються від нас. Я маю на увазі козаків з діда-прадіда.

- То ви вважаєте, що половці не були тюрками?

- Якими тюрками? Побійтеся Бога! Чистої води
європейці. Половчанки славилися незвичайною вродою, а
їхні описи далекі від описів азіяток. Навіть половецькі
могили і половецькі легенди оспівані нашим народом: Савур

- могила, євшан-зілля. Де ви бачили, аби хтось оспівував ворога? Та й у «Слові о полку Ігоревім» автор ніде не сипле прокльонів на голови половців, а змальовує їх з такою повагою, що і русичів. Половці мали, як і козаки, малиновий стяг, білі хоругви. Половці були нехрещені, а тому автор їх називає «поганами», «дітьми бісовими», але не більше. Араби описували половців так: високі, світловолосі, носи прямі, вуста повні, вуса підковою, на голові чуб, очі великі

- сірі або сині, зрідка - карі. Хіба це опис монголоїдів? У Северина Сапіги у книзі «Мандрівка довкола борщу» є цілий розділ, присвячений доказам того, що скити, половці й козаки - це одне й те ж.

Бумблякевич узяв до рук книгу Северина Сапіги й розгорнув її при самому кінці, де довгими рядами йшли половецькі імена.

- Зверніть увагу, - сказав Пупс, - як багато імен має закінчення на «ак». Бабак, Варнак, Гірчак, Гончак, Кончак, Гром'як, Гущак, Дончак, Друшляк, Коб'як, Кобеняк, Гзак, Козак, Коршак, Купчак, Бумбляк...

- Бумбляк! - зойкнув Бумблякевич.

- О, бачите! Можете пишатися - у вас половецьке походження.

- Боже мій, а я стільки мучився із цим прізвищем! Мені здавалося, що це якась лайка, щось непристойне. І тільки тут, на сміттярці, ім'я моє очистилося. Спочатку в устах княгині, а тепер і в цій книзі.

- Пане Бумблякевич, ваше прізвище зустрічається і в козацьких реєстрах. Був такий полковник Бумблякевич. Уславився тим, що розбив москалів на Ворсклі. Понадто - був схожий на вас! Зросту, правда, вищого, але теж у тілі й голомозий. Гнув у руках підкови, п'ястуком міг убити хоч бичка, а хоч москаля.

- Я давно підозрював, що я не простий собі чоловік. Щось у мені завше було таке, що вивищувало над іншими. Але життя затовкло так, що з мене вийшла сіра і непримітна особа.

- А, до речі, яке ваше ім'я?

- Кличте мене Бумблякевич.

- То я маю до вас звертатися на прізвище?

- Моє ім'я така ж бздура, як і ваше. Одна лише різниця, що ви своє самі вибрали, а мені дано воно від народження. Я завше соромився його. Особливо в школі, коли почали вивчати Котляревського. З мене кепкували, насміхалися, і я зненавидів його. А згодом просто вирішив забути. І якось уже звиклося, що перетворився я на Бумблякевича без роду й імени. І так мені найліпше.

На хвилю обоє замовкли. В тиші чути було тільки ліниве цокання дзиґаря. І тут пролунав сміх. Сміявся Транквіліон, і в очах його танцювали бісики:

- А що?! Коли б це від вас залежало, то кого б ви
порятували? З тих семи, розстріляних 27 жовтня?

Це було так несподівано, що Бумблякевич не відразу второпав, про що мова, а коли дійшло до нього це підступне і їдке запитання, то зрозумів, що вскочив у халепу. На сто відсотків певним не був, що стоїть перед ним Семенко. А назвавши будь-кого іншого, міг образити нового знайомого.

- Гадаю ті, хто готував вашу втечу не день і не два
розмірковували, на кого саме має впасти вибір. А ви
хочете, аби я отак просто з мосту, назвав одного з семи?
- відповідав ухильно, відтягуючи час.

- Хочете мене запевнити, що ви облишили
вираховувати, з ким маєте справу? Та б'юсь у заклад,
що ви тільки тим і займалися впродовж нашої розмови.
Хіба ні? І рух вашої думки прозорий для мене, як княжі
фіранки. Я навіть скажу, як ви думали. У фінал вийшло
тільки два імені. Решта п'ятеро відпали відразу. Йогансен
і Семенко, правда? Два найвідоміші і найперспективніші.
Але коли вибирати з-поміж них двох, то шальки
схиляються у бік першого. Бо що чекати від Семенка в
майбутньому? Ще кілька томів віршів? А от від
Йогансена можна дочекатися великої прози. Чи я не маю
рації?

Бумблякевич кивнув.

- Ви не Йогансен.

- Ні. І знаєте, чому? Його викреслили одним із перших.

- Не може бути!

- А так, так! Нехай стане вам відомо, що Майк був невиліковно хворим, йому залишилося жити лічені роки. А може, навіть і не роки. Це жорстоко, я знаю, але іншого виходу не було. Тим часом Ванченко і Штангей закроювалися на дуже серйозних прозаїків. А Лебідь? Це поет від Бога. До речі, кращий за Йогансена.

- Справді?

Замість відповіді Пупс став читати вірша:

Надходить пора для дрімотливих вихудлих айстр,

коли припадає імла до останків медового літа,

до лип насторожених, блудних осик і до нас,

аби хоч у кутиках вуст крадькома засиніти;

пора, коли пахнуть городи аж дух забива,

й стерня молода під ногами дзвенить і стріляє росою,

мов жінка уранці - розпатлана сиза трава

вклякає і жалібно скиглить обабіч доріг за косою;

пора, коли слів нам забракне так само як птиць,

проклята пора, коли кожне прощай вже не мовиться всує,

й на дно прохолодних, навіки забутих криниць

продовжують падати зорі, яких вже ніхто не рахує;

коли молодіють дружини, кидаючи нас,

найкраща пора для підозр і бурчань, і безглуздих докорів,

коли тільки вітер тебе зрозуміє в цей час

і траскати буде вікном, аби тишею ти не захворів.

- Це Лебідь? - не повірив власним вухам Бумблякевич.

- Ні! - радісно вигукнув Пупс. - Лесь Корсуні Його ви взагалі до уваги не брали, чи не так?

Бумблякевич здогадався, що з ним просто граються, і Пупс ані в думці не маіє розкрити секрет. Він буде декламувати без кінця, наводячи приклади, які взаємо заперечуються, усе дужче затуманюючи таємничу особу, врятовану підпільниками. І мабуть мав на те свої причини. Можливо, справжня суть крилася в тому, що врятовано було не Йогансена і не Семенка, а когось іншого, когось, хто на ту пору ще не завоював собі гучного імені. Можливо, навіть урятовано було помилково. І тепер Пупс просто боявся помітити на обличчі Бумблякевича ознаки розчарування. Могла бути й інша причина. Допустимо, що врятували Семенка, а він не виправдав надій.

- Пане Транквіліон, а що пишете ви зараз? - якомога
буденним тоном запитав Бумблякевич.

Пупс примружив очі і втелющив у співрозмовника довгий пронизливий погляд, мовби збирався просвердлити у його голові дірочку й розгадати, чим той дихає. Та з дірочкою нічого не вийшло. Голова Бумблякевича виявилася твердим горішком.

- Зараз я надаю перевагу історичним поемам. Ось
бачите на полиці - поема «Трикутник смерті» в чотирьох
томах про наші визвольні змагання. Поруч поема
«Крути» в двох томах. Далі йдуть мої літературні

спогади в десяти томах. Біографія княгині фон Шруботяг у шести томах, біографія князя Теодора фон Шруботяга в двох томах. Ось такі мої скромні здобутки.

Бумблякевич ввічливо усміхнувся. Він був недалеко від істини.

- Одначе, коли ви збираєтесь на лови, то пора. Чуєте
відлуння кроків? Це панна Фрузя іде за вами.

І справді, небавом з'явилася Фрузя.

- Пане Бумблякевич, прошу за мною. Ваша ловецька одіж наготовлена. Внизу вже всі зібралися. Чекають лише на молодого князя.

- Бажаю вам щасливих ловів! - гукнув їм навздогін Транквіліон, і сміх його видався чомусь глузливим.

ПОЛЮВАННЯ НА ОДНОРОГА

Фрузя запровадила Бумблякевича до вітальні, де чекали на нього зелена мисливська куртка, штани-галіфе і зелений капелюх із когутячим пір'ям.

- Прошу перевдягатися. Я вам тут наготувала кілька пар чобіт, аби ви могли вибрати найвигідніші. Бо на ловах це дуже важливо.

- Я ніколи не взував чобіт.

- Ви не були у війську? - здивувалася Фрузя.

- Е-е... ні... Я не хотів іти до війська.

- Хіба таке можливе? Не хотів - і не пішов?

- Ну, не все так просто. Мій вуйко поклав мене по знайомству на місяць в лікарню для вар'ятів на Кульпаркові. Я вдавав, що мене гнітять нав'язливі думки. Я розповів лікарям, що де б не перебував, усе рахую -сходи, штахети, дерева, бруківку, дощинки паркету... Геть усе. І мене комісували. Правда, я там пробув не

місяць, а цілих два, та все одно це ліпше, аніж втратити півтора року у війську.

- Чому два?

- А мені там сподобалося. Такі гарні люди! Божевільні насправді не там, не в лічниці на Кульпаркові. Вони поза нею. А там живуть осяяні космічним розумом. Кульпарків

- це наш Тибет. Розумієте? Одного разу ми, вар'яти,
вирішили собі якось, що ми нормальні, бо нас більшість.
А ті, нормальні, опинилися у меншості і стали для нас
вар'ятами.

- І що, - підморгнула дівчина, - вас теж осяяло?

- Уявіть собі, що так. Я збагнув сенс життя. І тому я тут, серед вас.

Фрузя хотіла спитати, на що він натякає, але часу вже було обмаль - знадвору долинав галас мисливців, гавкіт собак і поодинокі постріли.

- Мушу вас покинути, - сказала вона і щезла.
Вийшовши з княжого палацу в ловецькому костюмі,

Бумблякевич побачив чималий гурт військових у зелених і чорних уніформах. Одні мали на головах мазепинки, інші

- капелюхи із когутячими перами. В кожного за плечима
висіла дубельтівка. Хорти валували і рвалися на смичах.
Неподалік на столі лежало кілька рушниць з різьбленими
кольбами, але деякі мали вже поточені іржею цівки.
Джавала саме, прискаливши око, зазирав у одну, наче в
далекогляд. Видно було, що на зброї він розуміється.

- А ви чого стоїте? - спитала княгиня. - Вибирайте й
собі рушницю.

- Але я не вмію стріляти, - винувато відказав
Бумблякевич.

- Ну, це не причина, щоб не брати участі в ловах. Візьміть собі ось цю, з неї стріляв мій чоловік. Пан Джавала покаже вам, де маєте натиснути.

- Ну, куди натискати я знаю, але цілитися не вмію.

- Пане Бумблякевич, - сказав Джавала, - головне тут навести мушку на ціль. Ось так. І тисните цинґель.

Бумблякевич кивнув і слухняно почепив на плече рушницю, відчуваючи, як єство його ураз змужніло й налилося відвагою. Уявив себе кимось на зразок ополченця і навіть надав обличчю відповідної міни.

Поява худого високого чоловіка середнього віку, котрий скидався на коника-стрибунця либонь через те, що його довгі й тонкі ноги були обтягнуті панталонами, що защіпалися попід колінами і зникали в чоботях, -викликала пожвавлення цілого гурту ловців.

- Пане Джавала! - вигукнув радісно чоловік. - Тішуся, що й ви з нами. А це і є наш новий історик? Сподіваюся, наші лови завдадуть вам море втіхи.

- Це, мій син, - сказала княгиня Бумблякевичу. - Тепер ви просто змушені затоваришувати.

Князь стиснув долоню гостя, і той відразу відчув у потискові силу залізної руки.

- Я зворушений, - сказав Бумблякевич.

- Я теж, - усміхнувся князь і сплеснув у долоні: - Увага! Чи всі готові на лови? Але, що я бачу - матусю! Ви не зібрані!

- Тео! Я передумала. Мушу припильнувати кухню до завтрашнього бенкету. Крім того я не надто добре чуюся.

- Шкода, матусю. Тоді нам пора.

- Ще тільки хвильку - панна Фрузя ось-ось вийде.

- То й панна Фрузя з нами вирушає? - поцікавився Бумблякевич.

- Аякже! - відказала княгиня. - Панна Фрузя нині цвях програми. Хіба ви ніколи не читали про «дівочу пастку», в яку заманюють однорогів? Невинну панну в пишних шатах провадять у ту місцину, де бачили однорогів, і залишають саму. І то має бути саме невинна панна, інакше одноріг, відчувши обман, проб'є панну своїм рогом. Але цнота його впокорює. Дівчину підбирають зазвичай повногруду, бо одноріг, побачивши оголені перса, відразу кидається їх смоктати, а дівчина, задкуючи та задкуючи, веде його туди, де причаїлися мисливці.

- Дивовижно! - із захватом вигукнув Бумблякевич. -Це так романтично! І ви збираєтеся саме таким чином заманити однорога? Тоді навіщо рушниці, хорти і стільки мисливців?

- Але ж бувають непередбачені трафунки, - пояснив Теодор. - Наприклад, якщо панна не цнотлива, а тільки видає себе за таку, то...

- Вона гине?

- Такий закон. Вона гине. І тоді власне настає черга мисливців. Крім того слід пам'ятати, що ми вирушаємо в дикі простори, де нас можуть підстерігати різні несподіванки. Мусимо бути напоготові.

- Ви хочете сказати, що панна Фрузя якраз і має зіграти ролю цнотливої панни?

Уся компанія весело розреготалася.

- Але чому зіграти? - аж захлинався від сміху князь. -
Чому зіграти? Панна Фрузя якраз і є втіленням дівочої
цноти!

Саме в цю хвилю виплила Фрузя у сукні з білого напівпрозорого шовку, який переливався на сонці і дозволяв навіть вгадувати усі опуклі приваби панни. Не диво, що погляди усіх присутніх враз зашурхотіли у складках шовку, завихорилися, заплуталися, запірнали. А найбільше прицмоків отримали перса - світлі вулкани, готові до вибуху, персикові драглі, пупляхи велетенських півоній.

- Богиня! - прошепотів Бумблякевич і уявив, як це набубнявіле пристрастю тіло пронизує багнет однорога, і кров заливає білість шовку.

- Ну, що - тепер ми всі вкупі? - гукнув князь.

- Всі! - пролунав хор військових.

- Тоді гайда! Рушаймо!

Хтось затрубив у ріжок, і товариство рушило в глибини лябіринту. Княгиня ще довго махала їм рожевою хустинкою.

Бумблякевич не міг надивуватися, як усі ці люди легко орієнтуються серед височенних гір сміття, пірнаючи з

провулка у провулок, спинаючись на гребені гір і знову спускаючись у долину. Попереду повагом йшла Фрузя, а вся решта товариства пристосувалася до ЇЇ кроку. У тій ЇЇ ході було щось урочисте і тривожне, мовби йшла вона в останню дорогу, аж Бумблякевича проймав страх за неї. Адже ризикувала найбільше саме вона - ніжне сотворіння, крихка безборонна істота...

Небавом за нею витяглася довга вервечка процесії.

- Здогадуюся, що ці лови для вас перші, - сказав князь. - Невже вам не доводилося когось уполювати?

- Ні, - з деяким сумнівом у голосі відповів Бумблякевич, не маючи певності, чи фантазійні трофеї заслуговують на увагу. Иноді, вечорами перед сном, часто уявляв себе мисливцем у джунглях і мужньо розправлявся із леопардами та крокодилами, наштрикував на списа лева, душив ув обіймах бегемота і сік мачетою анаконду. Сон після таких подвигів оповивав його миттєво. - Я мирна людина. Навіщо ви полюєте на однорогів?